Допомога й очікування вдячності (1)
Стаття 1 / Стаття 2 / Стаття 3
Питання допомоги іншим досить складне та неоднозначне. Високоморальні цінності закликають нас робити це обов’язково. Негативний досвід багатьох каже, що допомогти комусь дорівнює отримати за це невдячність та проблеми.
Як перший, так і другий підхід мають право на життя, оскільки підкріплені різними моментами. Перший — цінностями, які роблять із людини людину, другий — практикою життя.
Пропонувати вам обрати один із них я не буду. Якщо ми маємо два реальні взаємовиключні варіанти, то треба досягати балансу між ними, а не звалюватися в якусь одну зі сторін, або втрачаючи людське, або впираючись у реалії, які диктує нам світ.
Для того, щоб збалансуватися, треба розібратися із практичною та божественною складовою такого процесу, як допомога іншим.
Для початку треба усвідомити, що той, хто допомагає, завжди втрачає. Це абсолютно неминуча історія, яку необхідно прийняти в першу чергу романтикам, які схильні героїзувати свої дії. Можна втратити час, пояснюючи правильну дорогу тому, хто заблукав. Можна втратити гроші, давши їх комусь на придбання їжі. Можна втратити життя, намагаючись допомогти вибратися комусь із води, самому при цьому потонувши.
Втрати є завжди, і це абсолютно неминуча історія, яку треба прийняти як даність, не намагаючись якимось чином обійти чи уникнути.
Хтось може зауважити, що у випадку допомоги комусь ми отримуємо моральне задоволення. Зустрічне питання: якщо це обов’язкова складова, то виникає справедливе питання стосовно суті процесу, який починає бути схожим більше на обмін. Ми — якісь дії, нам — задоволення. У нашому житті є багато такого, де ми щось даємо і сподіваємося отримати щось у відповідь. І воно ніяк не схоже на допомогу, бо останнє — це коли щось дається просто так. Без очікування того, що у відповідь теж чимось порадують.
Неймовірно важливо розуміти цей момент і вміти відділяти одне від одного. Дуже багато тих, хто робив комусь щось хороше, дорікає потім, що не отримав ніякої вдячності та визнання того, що він зробив щось хороше.
І тут проблема не в тому, що хтось там хоча б не сказав «дякую». Питання в тому, що людина, яка робила добро, все ж таки при цьому на щось очікувала. Чи нормально відзначити того, хто допоміг? Абсолютно нормально. Чи має розраховувати на це той, хто допомагав? Абсолютно ні, бо розрахунок на отримання бодай чогось переводить добрий безкорисний вчинок в обмін.
Так, з одного боку може бути врятування життя, а з іншого — лише «дякую». Виглядає неспіврозмірно, але важливо розуміти, чому той рятівник почав це робити. Задля збереження чужого життя чи задля отримання подяки? Результат вчинку буде одним і тим самим: ось тут і зараз людина, яка мала померти, живе, але внутрішнє наповнення рятівника буде визначальним для нього самого. Це його мотивація на майбутнє, і це його ставлення до того, що він вчинив зараз.
Допоміг, не подякували — то що? Не треба було рятувати? Чи зробить він так ще раз, якщо його образила відсутність очікуваних слів та реакцій? І чи буде він радити іншим допомагати при своєму ображеному ставленні?
Буквально недавно до мене підійшла на вулиці людина із розхитаною психікою і попросила купити їй щось поїсти. У мене був час та гроші. А також багато чого дивного передувало тому, що я мав бути саме там, де ми зустрілися. Почувши прохання, я зайшов у магазин, купив поїсти та попити, віддав і пішов далі. Все це відбулося без глибокого проникнення в проблеми людини і без якихось очікувань у плані високої оцінки мого вчинку. Мені було абсолютно байдуже до того, чи буде подяка, чи ні.
З точки зору внутрішнього наповнення це може виглядати не дуже епічно. Я просто спокійно зробив те, що мав зробити. Все моє внутрішнє наповнення складалося із простого підсвідомого «треба погодувати». Все. Там не було емоцій, не було якогось моменту співчуття.
І це мій прекрасний рятівний щит. Навіть якби та людина кинула на землю їжу і послала в дальні далі свого годувальника, в мені б нічого не ворухнулося. Так відбулося б тому, що я нічого не чекав. Ні хорошого, ні поганого.
Це прекрасний рятівний щит для тих, кому мені ще десь доведеться купити ту ж їжу. Я не буду на основі однієї, скажімо так, невдалої комунікації приймати рішення, що більше нікому не буду допомагати. Буду, якщо в мене, відповідно, буде відчуття того, що це треба зробити.
Як бачите, співчуття та очікування набагато гірші супутники допомоги, ніж усвідомлення моменту та важливості хорошого вчинку тут і зараз. Це фундамент, який дозволить вам робити добро, не ламаючи при цьому своє добре ядро невдячністю інших. Жодна людина на цій планеті не має робити вас гіршим. Це все одно можете зробити тільки ви, але й ви не робіть.
Усе, чого маєте очікувати за допомогу, — це нічого. Інше — обмін, обов’язковість та обсяг якого зрозумілі лише вам. Звісно, щира подяка — це прекрасно. Отримання згодом допомоги у відповідь — взагалі неймовірно чудова річ. Особливо, коли нічого такого могло і не бути.
Але без очікувань і зобов’язань. Ви допомогли, бо так було треба. Вам допомогли, бо теж було треба. Це можуть бути пов’язані між собою речі, результат ставлення чи просто природно хороші якості двох таких самих хороших людей, які зустрілися на життєвому шляху.
Очікування ж руйнують, бо вони ніколи не справджуються повною мірою. Кожного разу у відповідь щось та недоотримаєш, втрачаючи при цьому частинку власних можливостей робити щось хороше.
У доброті та хорошому цілком собі може не бути розвитку. Прийміть це і нехай воно на вас не впливає. Творіть добро, тому що можете. Допомагайте, тому що хочете. Робіть це без очікувань, тому що розумієте.
Тоді результати всього будуть набагато кращими, а втрати, відповідно, мінімальними. Самі побачите.
